– Так, так, люба, все дуже гарне,– мовила місіс Офелія.– Та ба! Пароплав уже спинився! Де ж це твій тато?
Навколо зчинилася звичайна метушня, яка буває на пароплаві в кінці дороги. Носії металися на всі боки, чоловіки тягли валізи, саквояжі, скриньки; жінки стурбовано шукали дітей, і весь той натовп сунув до сходень.
Міс Офелія рішуче сіла на щойно приборкану валізу і, поставивши в суворому військовому порядку все своє рухоме добро, наготувалася хоробро захищати його до останку.
– Понести валізу, хазяєчко?
– Чи не треба допомогти?..
– Дайте, пані, я візьму ваші речі...
– Може, знести це на берег, пані? – сипалось на неї звідусіль.
Та міс Офелія сиділа неприступна й пряма, наче встромлена в дошку циганська голка. Міцно тримаючи свої зв'язані докупи парасолі, вона відповідала так рішуче, що наганяла страх навіть на носіїв. Раз у раз вона стривожено зверталася до Єви: