Вона притоптала речі у валізі й зіпнулася на неї. Та валіза однаково не зачинялась як слід.
– Ану залазь і ти, Єво! – рішуче мовила міс Офелія.– Зачинили раз, то зачинимо й тепер. Ця валіва мусить зачинитися – нічого більше їй не лишається.
І валіза, як видно, перестрашена тим категоричним присудом, подалася. Замок заклацнувся, і міс Офелія переможно сховала ключик.
– От ми й готові. А де твій тато? Певно, вже час виносити речі. Ану, Єво, подивись, чи не видно його де.
– Та онде він у чоловічій каюті, їсть апельсин.
– Може, він не знає, що ми вже під'їжджаємо. Чи не збігала б ,ти йому сказати?
– Тато ніколи не квапиться,– мовила Єва.– Та й ми ж іще не під'їхали до пристані. Ой, ідіть сюди, тітонько! Погляньте – онде наш будинок, он на тій вулиці!
Тим часом пароплав, тяжко стогнучи, мов якесь зморене величезне чудовисько, почав прокладати собі дорогу між численними суднами, що стояли біля пристані. Єва радісно показувала на шпилі, дахи та вулиці рідного міста.