Ті, кому випадало подорожувати по штатах Нової Англії, напевне пам'ятають тамтешні затінені прохолодою села й великі фермерські будинки з чисто підметеним зеленим подвір'ям під рясними й розлогими кленами. Вони пригадають, який там скрізь мир і спокій, який в усьому сталий і непорушний лад: кожна річ на своєму місці, кругом прибрано, жоден стовпчик в огорожі не хитається, жодна соломинка не засмічує зеленого моріжка з розкішним бузком під вікнами. Пригадають і просторі чисті кімнати, де начебто ніколи нічого не відбувається, де все має раз назавжди визначене місце і де життя плине собі з неквапливою розмірністю, мов старовинний годинник у кутку "сімейної кімнати", як її тут називають. Пригадають вони, певне, і дебелу книжкову шафу, де за скляними дверцятами, вишикувані рівними рядами, стоять урочисті й поважні книжки.
В тих будинках немає слуг, а проте господиня вже від полудня сидить собі в кухні у сніжно білому чіпці, з окулярами на носі та шитвом у руках, разом зі своїми дочками, так наче тут ніколи нічого іншого не роблять і не мають робити. Вони вже давно, забули й коли,– певне, десь удосвіта,– "попорали р о б о т у", і решту дня, хоч коли б ви до них завітали, усе в них "п о п о р а н є". На старій підлозі не видно ані плямочки, ані порошинки; до столів, стільців і кухонного посуду нібито ніхто ніколи й не доторкається; а тим часом тут три або й чотири рази на день ціла родина сідає до трапези, тут таки перуть і прасують білизну й тут же таки мовчки, ніби потаємно, роблять масло та сир.
На такій от фермі, в точнісінько такому будинку і в такій родині міс Офелія тихо прожила собі сорок п'ять років аж доки двоюрідний брат запросив її поїхати до нього на Південь. Вона була найстарша дочка в чималій родині, проте батько й мати досі вважали її за дитину, отож запропонований їй переїзд до Нового Орлеана став неабиякою подією в родинному колі. Старий сивоголовий батько, діставши з книжкової шафи географічний атлас, подивився, яка там точно широта й довгота, і перечитав Флінтову "Подорож на Південь", щоб скласти власне уявлення про той край. Добра мати стривожено питала, чи правда, що Орлеан "страх яке лихе місце", а тоді заявила, що як на неї, то "їхати туди однаково, що на Сандвічеві острови чи ще кудись, де живуть самі погани".
Незабаром і в священика, і в лікаря, і в людній крамничці міс Пібоді стало відомо, що Офелія Сен Клер "нібито міркує собі їхати в Орлеан до свого двоюрідного брата", і нема нічого дивного, що й усе селище залюбки пристало до тих важливих м і р к у в а н ь. А коли громадськість упевнилася, що вона таки надумала їхати, усі її друзі та сусіди два тижні підряд навперейми запрошували її на чай, щоб розпитатися про її наміри й належним чином їх обговорити. Міс Моузлі, прикликана в дім Сен Клерів на допомогу як кравчиха, ставала в селищі дедалі значнішою особою в міру того, як поповнювався звірений на неї гардероб міс Офелії. Було достеменно відомо, що сквайрС і н к л є р, як вимовляли там прізвище Сен Клера, відлічив міс Офелії півсотні доларів і звелів їй пошити собі найкращі убори, які вона схоче, і що їй уже прислано з Бостона дві шовкові сукні та капелюшок. Щодо цього громадська думка розділилась: одні вважали, що коли вже на те пішло, то раз у житті можна собі таке дозволити; другі вперто твердили, що краще б пожертвувати ці гроші на благодійництво. Проте обидві сторони погодились, що такої парасольки, як та, що її міс Офелія одержала з Нью Йорка, в їхніх краях ще не бачили і що хоч би яка там вона була, а в неї є одна шовкова сукня, котра любісінько може сама собою стояти на підлозі2. Ходили вірогідні чутки й про дивовижний носовичок, оздоблений мережкою, а дехто навіть переказував, що міс Офелія має носовичок, обшитий мереживом та ще й начебто вишиваний по ріжках. Однак ця остання деталь не була підтверджена достатніми доказами, отож вона лишається нез'ясована й на сьогодні.
І ось ви бачите перед собою міс Офелію, високу на зріст, пряму, кощаву, в коричневій з полиском дорожній сущі. Обличчя в неї худорляве, з гострими рисами, уста міцно стулені, як і належить людині, що завжди має свою певну думку про все на світі, а її доскіпливі темні очі пильно позирають навколо, неначе вишукують, чи нема де чогось такого, що потребує її втручання. Рухи її різкі, рішучі й енергійні; вона не дуже балакуча, та коли вже щось каже, то каже влучно й доречно. У своїх звичаях вона – уособлення порядку, методичності й скрупульозності, Вона точна, мов годинник, і неухильна, мов паровоз, і до всього, що суперечить її принципам, відчуває глибоку неприязнь та зневагу.
1 Сквайр – землевласник, поміщик.
2 Ідеться про так званий кринолін – спідницю на обручах, яку носили за тих часів жінки у вищих колах.
Найстрашніша з погляду міс Офелії людська вада, яку вона мала за причину причин усього лиха,– безпорадність, і то було в неї чи не найуживаніше слово. Мовлене з особливим притиском, воно виявляло граничний ступінь зневаги і стосувалося всіх випадків життя, коли якесь починання не мало належного розвитку й логічного завершення. Люди, що нічого не робили, чи не знали напевне, що вони мають робити, чи не вміли рішуче довести до кінця розпочату справу, збуджували в ній безмежне презирство, виказуване здебільшого не словами, а похмурою крижаною мовчанкою, неначе їй було гидко принизитись до того, щоб говорити вголос про такі речі.