Так загинули в житті Огюстена Сен Клера всі романтичні ідеали. Залишилася тільки дійсність – нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод, і довкола сама лише твань, липка, сіра, нудотна,– ото і вся дійсність.
Відома річ, у романах люди з розбитим серцем наприкінці помирають, і там воно цілком до речі. Та в дійсності ми не помираємо, хоч би й загинуло все, що було нам утіхою в житті. Людина має повсякденні потреби й турботи: їсть, п'є, одягається, гуляє, ходить у гості, купує, продає, розмовляє, читає,– і оце все ми й називаємо звичайно життям. Воно ж таки лишилось і Огюстенові. Коли б його дружина була щира жінка, вона б ще змогла, як то вміє жіноцтво, зібрати докупи розірвані нитки життя і виплести з них новий яскравий узір. Та Марі Сен Клер того навіть і не добачила. Як уже говорилося, вона мала тільки струнку постать, гарні очі та сто тисяч доларів посагу. А цього, напевне, було замало, щоб розрадити стражденну душу.
Коли вона прийшла і побачила, що Огюстен, блідий мов смерть, лежить на канапі, посилаючись на раптовий головний біль, вона порадила йому понюхати нашатирного спирту; та коли його блідота й головний біль не минули і по кількох тижнях, вона невдоволено сказала, що ніколи не сподівалась від містера Сен Клера такої немічності: він, здається, дуже схильний до мігрені, то для неї це справжня біда, бо він не може виїжджати з нею в світ, і, мовляв, буде просто дивно, що вона скрізь їздитиме сама так скоро після весілля. Десь у душі Огюстен був навіть задоволений, що його дружина така непрониклива. Та от скінчилися веселощі й утіхи медового місяця, і він побачив, що вродлива молода жінка, яку змалечку пестили й ніжили, може бути досить норовистою господинею в повсякденному житті.
Марі ніколи не відрізнялася щиросердою і чутливою вдачею, а коли й мала якісь добрі нахили, то їх давно вже поглинуло безмежне сліпе себелюбство, ще страшніше своєю тихою впертістю. Для неї просто не існувало нічиїх запитів або потреб, крім її власних. Від самого дитинства її оточували слуги, які тільки на те й жили, щоб вдовольняти її примхи, і їй навіть на думку не спадало, що вони можуть мати якісь свої почуття чи права. Єдина дочка у батька, вона не знала відмови ні в чому, що було в межах людських можливостей. Отож не дивно, що коли вона, блискуча красуня й багата спадкоємиця, почала виїжджати в світ, усі чоловіки – і годні на женихів, і не годні – враз опинилися біля її ніг. І тепер вона вважала, що, здобувши її, Огюстен має почувати себе найщасливішим із смертних.
Дуже помиляються ті, що гадають, ніби безсердечній жінці байдуже до того, чи люблять її інші. Ніхто в світі не вимагає до себе любові так безжально, як себелюбна жінка, і чим менше вона любить сама, тим ревнивіше й прискіпливіше домагається, щоб їй віддавали всю душу, до останнього дріб'язку. І тільки но Сен Клер перестав упадати коло неї так, як раніше, коли залицявся, він враз побачив, що його повелителька аж ніяк не схильна зректися свого раба. Почалися сльози, образи, дрібні сварки, на нього посипались нарікання, жалі, докори. Добродушний і поблажливий Сен Клер намагався відбутись дарунками та лестощами, а коли Марі народила гарненьку дочку, він навіть відчув до неї щось наче ніжність.
– Мати Сен Клера була надзвичайно благородна й доброчесна жінка, і він дав дитині її ім'я, сподіваючись, що дівчинка виросте схожа на неї. Це не пройшло повз увагу його ревнивої та підозріливої дружини, .і вона невдоволено спостерігала, як Сен Клер цілком поринув у турботи про дочку: все, що він оддавав дівчинці, вона вважала украденим у себе. Відтоді як вона народила дитину, її здоров'я почало помалу підупадати. Постійна бездіяльність – фізична й духовна,– безнастанна нудьга та невдоволення у поєднанні з легким нездужанням за кілька років обернули квітучу молоду красуню на пожовклу й зів'ялу хворобливу жінку, що ділила свій час між безліччю всіляких уявних хвороб і вважала себе з усіх боків найбільш знедоленою страдницею в світі.
Не було кінця її скаргам на свої незчисленні болі, та головною її недугою все лишалася. мігрень, що часом прирікала її по три дні на тиждень не виходити з кімнати. А оскільки все господарство довелося звірити на слуг, то Сен Клер дуже скоро відчув, що в домі у нього стало аж ніяк не затишно. Його єдина дочка росла квола й слабенька, і він боявся, що без належного догляду, якого марно було .сподіватися від такої недбалої матері, здоров'ю та життю дівчинки загрожує небезпека. Отож, їдучи до Вермонту, він узяв її з собою, а там умовив свою двоюрідну сестру, міс Офелію Сен Клер, переїхати до них на Південь. І ось вони втрьох повертаються назад пароплавом, на якому ми й познайомили з ними читача.
А поки вдалині постають дахи та шпилі Нового Орлеана, ми ще маємо час відрекомендувати читачеві й міс Офелію.