– Та тут десь. Твоя Мері забрала його й понесла на задвірок показати іншим дітлахам.
В цю мить двері відчинились, і до кухні зайшла Мері – мила рожевощока дівчинка з такими ж, як і в матері", великими карими очима. На руках у неї була дитина.
– Ага" ось він! – мовила Рейчел, підходячи А беручи в неї чималенького вгодованого хлопчика.– Ач, який здоровань! А виріс як! – Та певно ж,– підтакнула Рут.
Вона взяла малого на руки й почала швидко знімати з нього голубий шовковий каптурик, усілякі пальтечка, кофтинки та іншу теплу одежину. Тоді, покрутивши, обсмикнувши й опорядивши його з усіх боків, дзвінко поцілувала й спустила на підлогу, щоб він прийшов до тями. Та хлопчик, як видно, давно вже звик до такого поводження, бо в ту ж мить застромив палець у рот (ніби так воно й належало) і з поважним виглядом заглибився у свої думи. Тим часом його мати сіла, дістала з торбинки довгу смугасту панчоху й ревно взялася до плетіння.
– Мері, чи не принесла б ти води на чай? – лагідно загадала господиня.
Дівчинка взяла чайник і пішла до колодязя. Повернувшись, вона поставила чайник на вогонь, а невдовзі він уже весело воркотав, пускаючи легеньку пару, і в кухні неначе стало ще затишніше. Рейчел знову щось шепнула дівчинці, і ті самі руки примостили на плиту каструлю з абрикосами.
Рейчел дістала чисту білу стільницю, одягла фартух і повагом узялася місити тісто на коржики, мовивши до дочки:
– Мері, чи не сказала б ти Джонові, щоб він попатрав курку?