– В Луїсвіллі,– відповів незнайомець.
– В Луїсвіллі...– проказав за ним Гейлі.– Чудово. Ми будемо там, коли вже стемніє. Хлопчисько спатиме, отже, все гаразд. Ви його тихенько заберете, щоб він і не писнув,– і по всьому. Я завжди люблю, щоб було тихо. Терпіти не можу всякої колотнечі та галасу.
Кілька банкнот перейшли з гамана незнайомця до гамана Гейлі, і торговець знову взявся до сигари.
Уже вечоріло, коли пароплав зупинився біля пристані в Луїсвіллі. Жінка сиділа, тримаючи на руках дитину. Малий міцно спав. Почувши назву міста, вона швидко підхопилася, простелила в закапелку між ящиками свій плащ і поклала дитину в ту колиску, а сама пішла до борту, сподіваючись побачити серед готельних служників, що з'юрмилися на пристані, свого чоловіка. Вона протиснулась до самих поруччів і перехилилася / далеко вперед, пильно вдивляючись у людський вир на пристані, а тим часом натовп заступив від неї дитину.
– Ну, саме час,– мовив Гейлі, піднімаючи сплячу дитину й віддаючи її незнайомцеві.– Глядіть тільки, щоб воно не прокинулось і не запищало, бо тоді буде нам мороки з тою бісовою дівкою.
Незнайомець обережно взяв загорнуту дитину й за мить загубився в натовпі, що сходив на берег.
Коли пароплав, сапаючи, крекчучи та бухаючи димом, відчалив од пристані й поволі рушив далі своєю дорогою, жінка повернулася на місце. Там сидів лиш торговець. Дитина зникла!
– Що таке?.. Де?..– почала була жінка, приголомшена несподіванкою.