– Ого, ще й як часто! – гаряче заперечила перша дама.– Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров'ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?
– Не можна порівнювати наші почуття з їхніми,–відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.
– Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей,– із запалом мовила перша дама.– А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.
– Он як! – озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: – І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.
– Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям,– докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.
– От і чудово! – обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік.– Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на це скажете, чужинцю? – обернувся він до Гейлі, що, застромивши руки в кишені, стояв осторонь і уважно прислухався до розмови.– Атож,– провадив далі довготелесий,– ми повинні слухатись велінь долі. Негрів треба продавати, міняти, кривдити, на те ж їх і створено. Дуже дотепний доказ, правда ж, чужинцю? – знову звернувся він до Гейлі.
– Ніколи про це е думав,– відказав Гейлі.– Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.
– А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?