"Хлопці" озвалися своїм незмінним "Еге ж, пане", вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той – матір, а той – сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було неможливо.
– Я маю жінку,– поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як "Джон, тридцяти років".– То вона й досі нічого не знає, бідолашна.
– А де вона живе? – спитав Том.
– В одному заїзді, тут недалеко по річці,– відказав Джон.– Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! – додав він.
Нещасний Джон! Його бажання було цілком природне і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого ліпшого білого.
Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.
А нагорі" в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.
– Ой мамо! – сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби.–нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п'ятеро негрів.