– Чого це ви так, чужинцю? – запитав господар.
– Я б залюбки плюнув отак і на того, хто написав цього папірця, коли б він був тут,– спокійно відказав довготелесий, знову беручись різати тютюн.– Хазяїн, що має такого хлопця й не дасть собі з ним кращої ради, цілком заробив, щоб його втратити. А оці об'явки – ганьба для всього штату Кентуккі. Ось що я вам скажу, коли хочете знати!
– Та воно правда,– озвався господар, записуючи щось до своєї книги.
– Я сам маю цілу ватагу негрів, панове,– провадив далі довготелесий, поновлюючи обстріл каміна.– То я завжди кажу їм: "Ну, хлопці,– кажу,– тікайте! Тікайте хоч зараз! Я й не подумаю за вами гнатися!" Ось як я вдержую їх при собі. Досить їм знати, що вони вільні втекти коли схочуть, і вони вам ніколи не втечуть. До того ж я виправив їм усім визвільні листи на випадок,
як мене десь приб'ють, і вони теж про це знають.можете мені повірити, чужинцю, що в нашій окрузі ніхто не має з негрів такого прибутку, як я. А оце недавно мої хлопці їздили до Цінціннаті продавати коней, аж на п'ятсот доларів, то повернулися вчасно і всі гроші привезли як є. Та воно й не диво. Будеш до них, як до собак, то вони тобі й чинитимуть, і працюватимуть по собачому. А поведешся з ними, як з людьми, то й працю матимеш, як від людей.– І чесний скотар у збудженні підсилив свою моральну науку чудовим пострілом у камін.
– Цілком з вами згоден, друже,– обізвався містер Вілсон.– А той хлопець, про якого там говориться, і справді розумна голова, це я добре знаю. Він кілька років працював у мене на джутовій фабриці і був там найкращий з майстрів. А кмітливий який! Сам вигадав коноплеочисник – ну просто таки неоціненну машину. її поставлено вже й по інших фабриках. Хазяїн того хлопця взяв на неї патент.
– Ще, б пак! – мовив скотар.– І патент узяв, і гроші на тій машині наживає, а хлопцеві, бачте, наклав тавро на руку. Нехай би він мені тільки десь трапився, то я припечатав би йому такий знак, що довіку на ньому зостався б!
– З тими тямущими неграми завжди сама морока,– подав голос якийсь вайлуватий здоровило з другого кінця кімнати.–Отож і доводиться шмагати й таврувати їх. Якби вони шанувалися, з ними такого не чинили б.