Саме в таке от безжурне товариство й потрапив наш подорожній. То був невисокий на зріст, досить огрядний, дбайливо вдягнений чоловік, з добродушним круглим обличчям, чемний і пристойний на вигляд. Певно, він дуже дорожив своєю валізою і парасолькою, бо ніс їх сам, рішуче відхиливши всі спроби слуг допомогти йому. Він стурбовано розглянувся по кімнаті й подався ближче до вогню, де примостив свої речі під стільцем, а сам сів і з деякою осторогою позирнув на чолов'ягу, який прикрасив своїми чоботами камінну полицю і так завзято чвиркав слиною на всі боки, що людині чутливій і делікатній аж лячно було на те дивитись.
– Ну що, чужинцю, як живете? – обізвався вищезгаданий пан, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.
– Дякую, добре,– відказав той, стривожено відсуваючись далі від такого вітання.
– Що новенького? – запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок пресованого тютюну й великий мисливський ніж.
– Та начебто нічого,– відповів прибулець.
– Жуєте? – спитав кентуккієць, по братерському простягаючи літньому подорожньому частку свого тютюну.
– Ні, дякую, мені шкодить,– сказав той, обережно відстороняючись.
– Шкодить? Та невже? – невимушено промовив його сусід і запхав до рота чималий шмат тютюну, щоб знову наготувати жуйки для загального добра.