– Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра, тільки но розвидніє, той торговець пуститься в погоню. Якби вона була сама, то могла б перечекати тихенько, доки все минеться. Але ж дитину ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це безперечно. Чи то іона вистромить голову за двері, чи то визирне у вікно – і тоді все пропало. Ото матиму я халепу, якщо їх застукають тут! Ні, треба забрати їх звідси цієї ж таки ночі.
– Цієї ночі! Яким чином? І куди?
– Ну, куди – це я добре знаю,– відказав сенатор, беручись за чоботи.
Та, натягши до половини один чобіт, він обхопив руками коліно і про щось глибоко замислився.
– Страшенно неприємна й паскудна історія! – мовив він зрештою і знову потяг до себе вушка чобота.–Атож!..
Узувши один чобіт, сенатор узяв другий і замислено втупив очі у візерунчастий килим.
– І все ж, хоч не хоч, а їхати треба, хай йому грець! – докінчив він і, швидко натягши другий чобіт, виглянув у вікно.
Маленька місіс Берд була стримана жінка; вона ніколи в житті не казала чоловікові: "Бач! Таки на моє вийшло!" – отож і тепер, напевне догадуючись, про що він думає, розважливо не озивалась ані словом і тихенько сиділа собі в кріслі, дожидаючи, поки її володар визнає за потрібне поділитися з нею своїми намірами.