Мандрівники одразу ж були дещо приголомшені тим, що побачили, і навіть Опудало був немало вражений, оглядаючи пишні завіси зі сріблястої тканини, зібраної м’якими складками і перехоплені тасьмою з помпончиками і на защіпках у вигляді маленьких сріблястих сокирок. Просто на різьбленому столі посеред передпокою стояла срібна маслянка завбільшки з каністру, на якій були майстерно викарбувані сцени з колишніх походів Залізного Лісоруба, дівчинки Дороті, Лякливого Лева та самого Опудала, причому всі контури гравірування були підкреслені на сріблі жовтим золотом. А на стінах висіло декілька портретів, причому портрет Опудала вирізнявся серед інших тонкістю роботи, тоді як велика картина, що зображала славетного Чарівника країни Оз у той момент, коли він підносить Залізному Лісорубу велике серце, займала майже всю дальню стіну кімнати. Поки відвідувачі у невимовному захваті роззиралися навсібіч, із сусідньої кімнати раптом почулося громогласне:
— Не може бути! Ось несподіванка, так несподіванка!
Наступної миті двері розчахнулися навстіж і до передпокою вбіг Залізний Лісоруб власною персоною. Обома руками він обхопив Опудала і міцно притис до себе, так міцно, що Опудало зібрався в гармошку.
— Мій давній друже! Благородний товаришу! — радісно загорлав він. — До чого ж я радий тебе бачити знов!
На мить він випустив Опудала з обіймів, а потім знову підхопив і підняв на витягнутих руках, аби краще розгледіти милі його серцю намальовані риси обличчя.
Овва! Милі його серцю риси, як, утім, й інші частини тіла Опудала, взялися величезними плямами від тієї самої шліфувальної пасти, якою був густо змащений Залізний Лісоруб і про яку він геть забув, притискаючи друга до серця.
— От халепа! — скорботно видихнув Опудало. — В цій пасті я виглядаю справжнім опудалом!