Та послухалася, і хоча чимало ще води спливло, та врешті-решт вони опинилися на тому боці на мілині, звідки Козла змогла видряпатися на суходіл.
Тільки тут хлопцю вдалося намацати в кишені ножа і перерізати мотузок, який тримав усіх разом. Позаду почувся глухий «чвак» — то гепнувся з Козли Опудало; тут і Тіп швидко зіскочив з «коня» подивитися, як там його друг Джек. На Козлі все ще сидів дерев’яний тулуб у своїх розкішних шатах, та замість гарбузової голови стирчав лише гострий кілок, на якому вона колись покоїлася.
Щодо Опудала, то від довгої тряски мокра солома вся збилася внизу опукою, так що нижче пупа він тепер виглядав як сніп, тоді як зверху він наче здувся і обпав, як той пустий лантух, і навіть корона тепер трималася на одних нитках, якими її прихопили до голови, аби Їхня Величність часом її не загубили. І тепер під вагою золота та коштовного каміння широке намальоване обличчя Їхньої Величності зіщулилося і вкрилося зморшками, наче у того китайського мопса.
Якби не тривога за Джека, Тіп, може б, і схопився за живіт зі сміху, та йому було не до того. Опудало, хоч як він і постраждав, та був цілий-цілісінький, тоді як Джек без голови був не зовсім Джеком. Тому хлопець схопив довгу жердину, що, на щастя, лежала неподалік, і рішуче знов кинувся у воду.
Далеко попереду серед хвиль він помітив золотий відблиск — то на хвилях погойдувався гарбуз. Добре, що течія підганяла його все ближче до Тіпа, і незабаром хлопець зміг дотягнутися до гарбуза свою жердиною. Залишалося тільки витягти його на берег. На суші хлопець дбайливо витер гарбузову фізіономію своїм носовичком та щонайшвидше поставив голову на місце.
— Це ж треба, — почулися перші слова Джека, — таке пережити! Але ось що мене бентежить: чи вода часом не протипоказана гарбузам?
Тіп вирішив, що відповідь тут зайва, бо, окрім Джека, був ще дехто, хто потребував нагальної допомоги. Тож він кинувся до Їхньої Величності і швиденько випатрав з того мокру солому, яку й розклав на осонні — просихати. А мокру одежу розвісив на Козлі.