— До речі, а хто ж нас завоював?
— Полк дівчат з усіх кінців країни Оз, — доповів Солдат, усе ще блідий від страху.
— Але ж де тоді стояло наше регулярне військо? — суворо спитав Солдата Їхня Величність.
— А ваше військо стояло-стояло, та й не встояло — і побігло, — чесно зізнався той, — бо жоден солдат не встояв би перед страшною зброєю завойовниць.
— Що ж, — мовив Опудало після короткого роздуму, — утратити трон для мене втрата не велика, бо правити Смарагдовим містом — тяжка ноша. Та й корона ледве на голову налазить, аж голова від неї пухне. Тому доводиться лише сподіватися, що завойовниці не збираються заподіяти мені лиха лише через те, що я ненароком опинився на троні.
— А ось я чув, — зауважив Тіп не без вагань, — що вони так і мріють зробити з когось килимок витирати ноги, а соломою напхати подушечки для канапи.
— То вони, напевне, про мене! — здогадався Опудало. — Виходить, було б розумним подумати про втечу.