— Ну от, — мовила вона, — мені вже й час. Понеси мій кошик, а якщо зголоднів, то візьми там чогось перехопи.
Тіп радо підхопив кошика і відразу ж набив собі рота, тому без зайвих запитань попростував за незнайомим дівчиськом слідом. Та виступала широким кроком попереду й мала до того рішучий і поважний вигляд, що хлопець не міг не запідозрити, що вона неабияка цяця. Аж ось, угамувавши голод, Тіп насів на п’яти й, наздогнавши дівчину, спробував іти з нею крок у крок, що було не так уже й легко, бо дівчина була вища зростом і, вочевидь, сильно квапилася.
— Дуже дякую за бутерброди, — сказав Тіп на ходу. — А як, коли на те ваша ласка, до вас звертатися?
— Просто: генерал Джинджур, — коротко проказала вона.
— Ого! — здивувався хлопець. — А яких військ генерал?
— Повстанських у цій війні, — відрізала генералка з невиправданою різкістю.
— Отакої! — ще більше здивувався хлопець. — А я й не знав, що у нас іде війна.