— Здається, й на вас багато часу не пішло, — із щирою усмішкою відповів Гарбузова Голова.
— А от різниця між нами полягає в тому, — зазначив Опудало, — що я гнуся, та не ламаюся, а інший зламається, та не зігнеться.
На це Джек нічого не сказав, бо саме цієї миті повернувся Солдат. А за руку він вів дівча, миле і сором’язливе, із гарненьким личком, чудовими зеленими очима й таким же зеленим волоссям. На ній була гарненька зелена шовкова спідниця до колін, шовкові панчохи, мережані гороховими стручками, й зелені атласні туфельки, на яких замість пряжок чи застібок зеленіли листки салату. Стан її обіймав шовковий пасок, розшитий трилисниками конюшини, а строкату жакетку прикрашали мерехтливі смарагди, однакові, наче горошинки в стручку.
— О, та це ж мала Джелія Джем! — вигукнув Опудало, коли зелене дівча схилило перед ним прекрасну голівку. — А чи ти розумієш мову левконців, люба?
— Авжеж, Ваша Величносте, — відповіла вона, — адже я й сама родом із того краю.
— Для початку запитай, — почав Опудало, звертаючись до Джелії, — що привело його до Смарагдового міста?
Та замість цього дівчина, яка дивилася на Джека круглими очима, сказала йому: