— Але… — запитала раптом Дороті. — Як же так сталося, що вашого головного воїна з’їли ведмеді? І потім, якщо він був невидимий і ведмеді теж невидимі, звідки ви дізналися, що він з’їдений?
— Свого часу Майстер Ану вбив не менше одинадцяти ведмедів. Ми це знаємо точно, бо коли хто-небудь у нашій країні вмирає, чари плода дама розсіюються і мертве тіло стає видимим. Щоразу, коли воїн убивав ведмедя, на загальний огляд виставлялася ведмежа туша. Коли ж він сам став їхньою жертвою, ми виявили його останки, але незабаром, на жаль, і вони зникли в ненаситних ведмежих утробах.
Настала пора прощатися з добрими невидимими мешканцями будиночка. Довідавшись у господаря дорогу до Пірамідальної Гори, що виднілася на протилежному кінці долини, друзі знову вирушили в свою подорож.
Слідуючи по берегу широкого струмка, вони минули ще кілька будиночків, навіть ошатніших, ніж перший, але, зрозуміло, нікого не бачили, і з ними теж ніхто не розмовляв. Навколо них росли квіти, плодові дерева, кущі дама — найулюбленіші ласощі мешканців Місячної Долини.
Десь по обіді, бажаючи дати Джиму перепочити, мандрівники зупинилися в тіні чудесного саду, де намірилися підкріпитися вишнями та сливами, але зовсім поруч несподівано почувся тихий голос:
— Будьте обережні, неподалік бродять ведмеді.
Чарівник одразу схопився за шаблю, Зеб — за батіг, Дороті стрибнула в коляску, хоч Джим був без упряжі й мирно пасся неподалік. Невидимка тихенько розсміялася: