— Тут якось не дуже затишно, — сказала Дороті, оглядаючи величезний порожній зал. — Але в нас буде дах над головою.
— А що це там вгорі за дірка? — зацікавився хлопчик, вказуючи на отвори під самим куполом вежі.
— Схоже, виходи на горище, — припустила Дороті, — тільки чомусь не видно драбини.
— Ти забула, що сходи тут не потрібні, — нагадав Чарівник. — Пропоную піднятися й подивитися, що там.
Мовивши це, він почав підніматися по повітрю, а Дороті й Зеб вирушили за ним. Це було все одно, що дертися на круту гору, й, діставшись горища, вони неабияк захекались. Дверцята, як виявилося, вели до зали, розташованої у верхній частині палацу. За нею розташувалося безліч маленьких кімнат, обставлених скляними меблями: тут були і лавки, й столи, і крісла… Тільки ліжок не було.
— Невже ці люди ніколи не сплять? — здивовано сказала дівчинка.
— А навіщо, якщо тут взагалі не буває ночей, — відповів Зеб. — Кольорові сонця стоять так само високо, як тоді, коли ми прилетіли. Якщо вони не заходять, то значить, не буває й ночі.