Джим, почувши, що вони направляються в сади, нагострив вуха і виявив готовність приєднатися до процесії, сподіваючись знайти там щось їстівне. Зеб опустив верх коляски і запросив Чарівника приєднатися до їхньої компанії. Сидіння було широке, на ньому могли вільно поміститися двоє дітей і доросла людина, а кошеня, коли Джим рушив із зали, стрибнуло йому на спину і зручно там влаштувалося.
Процесія повільно рухалася вулицями міста. Її очолив носій останків Чаклуна, за ним слідував Принц, потім — Джим, який тягнув коляску з мандрівниками. Цю урочисту ходу замикав натовп рослинолюдей з байдужими обличчями: не маючи сердець, вони не вміли ні усміхатися, ні хмуритися.
Скляне Місто складалося з кількох красивих густонаселених вулиць. Відразу за містом розкинулася широка рівнина, засаджена садами, яким давали життя безліч балакучих струмків. Через сади пролягали доріжки, а водні перешкоди долалися завдяки скляним місткам надзвичайної краси. Тож Дороті й Зеб вийшли з коляски і покрокували пішки поруч із Принцом, щоб краще розгледіти рослини і квіти.
— Хто побудував ці прекрасні мости? — запитала дівчинка.
— Їх ніхто не будував, — відповів чоловік із зіркою. — Вони самі виросли.
— Як дивно, — сказала Дороті. — А скляні будинки у вашому місті теж виростають самі?
— Звичайно! — була відповідь. — Їм, щоправда, потрібно багато років, щоб піднятися на повний зріст. Ось чому ми так засмутилися, коли Дощ із каменів побив деякі вежі й поколов дахи.