— У поросяти, що належало принцесі, було смарагдове намисто, — голосно заявила Еврика.
— Абсолютно вірно! — вигукнула Озма. — Виходить, це не те порося, що мені подарував Чарівник.
— Ні, звичайно, в нього ж їх було дев’ять, — пояснила Еврика. — Він все скупився і не давав мені з’їсти навіть одного. А тепер, коли ваш безглуздий суд закінчено, я, так і бути, розповім, що насправді сталося з поросям.
При цих словах усі в Тронній залі замовкли й завмерли, і в тиші кошеня продовжувало свою розповідь спокійним і навіть злегка глузливим тоном:
— Мушу зізнатися, що я справді мала намір з’їсти порося на сніданок. Для цього я і забралася до кімнати, де воно сиділо, і сховалося там під столом, поки принцеса вдягалася. Коли Озма вийшла, вона залишила свого улюбленця на столі. Я одразу на нього стрибнула і сказала поросяті, щоб він особливо не тремтів, оскільки через пів секунди вже перебуватиме в моєму шлунку. Але хіба ці істоти слухають голос розуму! Замість того, щоб сидіти спокійно і дати мені себе проковтнути, він весь затремтів від страху і впав зі столу прямо у велику вазу, яка стояла на підлозі. В неї дуже вузьке горлечко, і спочатку порося застрягло вниз головою. Щойно я приготувалася його схопити, як воно засмикалося, затріпотіло — настільки сильно, що провалилося на дно. Напевно, там і сидить дотепер.
Це визнання вразило всіх. Озма одразу послала офіцера у свою кімнату за вазою. Коли він її приніс, принцеса зазирнула у вузьке горло і, в повній відповідності з розповіддю Еврики, виявила на дні втрачене поросятко.
Витягти крихту, не розбивши вази, було неможливо, тому Залізний Лісоруб надколов її сокирою й витягнув маленького бранця.