— Розмовляти? А я хіба розмовляю? Боже милостивий, і справді! Ну чи не смішно?
— Усе тут якесь несправжнє, — статечно розсудив Зеб. — Тварини не мають розмовляти. А ось диви, старина Джим, і той раптом заговорив.
— Не бачу тут нічого несправжнього, — грубувато відгукнувся Джим. — У всякому разі, це не менш реально, ніж все, що нас тут оточує. Але що з нами буде?
— Й гадки не маю, — відповів хлопчик, з цікавістю роззираючись навколо.
Всі будинки в місті були побудовані зі скла, такого чистого й прозорого, що стіни наче продовжували вікна. Під дахом, на який вони приземлилися, Дороті бачила кімнати, де по кутках були купою звалені якісь дивні предмети.
Неподалік від місця їхнього приземлення зіяла величезна дірка, навколо неї валялися гори уламків. А найближчий до них шпиль позбувся свого наконечника. Стіни інших будівель були розсічені тріщинами, подекуди повідбивалися кути у стінах, але навіть ці ушкодження не позбавили будівлі їхньої колишньої розкішності. Райдужні промені шести сонць м’яко освітлювали скляне місто, фарбуючи його в ніжні та м’які відтінки, в кольори, що радували око.
Від моменту висадки мандрівників жоден звук не порушив тиші, крім їхніх власних голосів. Вони вже почали роздумувати, куди поділися мешканці прекрасного підземного міста, аж раптом через дірку в сусідньому даху виліз чоловік. Він був невисокий на зріст, мав добру статуру, спокійне і безтурботне, ніби намальоване, обличчя. Костюм з красивої яскраво-зеленої тканини, яка переливалася всіма кольорами веселки, — чи то на сонці, чи то сам по собі, сидів на ньому, як влитий.