Незабаром вони майже впритул наблизилися до незвичайних кольорових світил і пропливли повз них. Світло стало таким яскравим і так різало очі, що діти закрили обличчя руками, щоб не осліпнути.
Спеки, однак, зовсім не відчувалося, і, коли верх коляски закрив від них пронизливі промені, діти знову змогли відкрити очі.
— Коли вже дістанемося дна? — запитав Зеб, глибоко зітхаючи. — Не можна ж падати вічно.
— Звичайно, ні, — погодилася Дороті. — Гадаю, ми тепер приблизно посередині Землі й не інакше, як ось-ось випадемо з протилежного боку. Нічого собі діра, га?
— Жах просто, яка глибока, — погодився хлопчик.
— Там внизу щось видніється, — оголосив раптом кінь.
За цими словами обидва пасажири виглянули з коляски і подивилися вниз. І точно, під ними, вже не особливо далеко, лежала земля. Але падали вони тепер дуже повільно — так повільно, що це навряд чи можна було назвати падінням. Тому в них було достатньо часу, щоб заспокоїтися і роззирнутися довкруж.