У нижню частину будинку з горища вели сходи, і діти з Чарівником, засвітивши ліхтарі, почали спускатися по них. Вони пройшли кілька поверхів, не знайшовши нічого, крім порожніх кімнат, і повернулися назад. Якби внизу були двері або вікна, якби дощаті стіни були не такими товстими й міцними, втекти звідси було б легше легкого. Але там було темно, вогко й незатишно, як у погребі чи трюмі корабля.
У цій країні, як і всюди в підземному світі, ночі не було. Сильне й рівне світло йшло з якогось невідомого джерела. Зі свого отвору бранці могли бачити, що відбувається в найближчих будинках. Вони ясно розрізняли фігури горгулій.
— Схоже, в них зараз час відпочинку, — завважив Чарівник. — Відпочинку потребують будь-які живі істоти, навіть дерев’яні. А раз тут немає ночі, вони вибирають певний час дня, щоб спати або дрімати.
— Я і сам не проти поспати, — позіхаючи, промовив Зеб.
— А де Еврика? — вигукнула раптом Дороті.
Усі враз почали озиратися навкруги, але кошеня як крізь землю провалилося.
— Пішла прогулятися, — буркнув із кутка Джим.