— Землетрус, це просто жахливий, великий землетрус… — обличчя хлопчини вмить побіліло. — Ми з тобою дивом врятувалися, Дороті.
Тим часом кінь став як укопаний. Даремно Зеб тряс віжками, підганяв його — ніщо не допомагало. Тоді хлопчик почав щосили бити тварину по спині батогом. Джим невдоволено заіржав і повільно потрусив по дорозі.
Кілька хвилин Дороті й Зеб сиділи мовчки. У повітрі пахло якоюсь великою бідою. Кожні кілька хвилин земля здригалася, двиготіла. Вуха Джима стали сторчма, тіло напружилося, наче струна. Час від часу він починав тремтіти як осиковий лист, і хоч біг не дуже швидко, але все одно на боках проступили плями поту.
Небо знову потемніло, над долиною зі зловісним плачем-завиванням пронісся вітер.
Раптом пролунав сильний тріск, і прямо під конем у землі утворилася величезна тріщина. Дико заіржавши від жаху, тварина звалилася в ущелину, тягнучи за собою коляску разом з пасажирами.
Дороті міцно вчепилася за сидіння, хлопчик зробив те саме. Обидва були настільки вражені, що не відразу зрозуміли, що відбувається.
З усіх боків їх оточував морок, і в цій жахливій темряві вони стрімко летіли вниз, щомиті чекаючи, що впадуть і розіб’ються об гострі скелі, або земля зійдеться над їхніми головами й поховає навіки у своїх надрах.