— Як тебе звати? — запитала Дороті, подумки зазначивши, що їй до душі цей веселун.
— У мене не надто милозвучне ім’я, — чомусь зніяковів він. — Повне — Зебеді, для своїх просто Зеб. Ти, значить, була в Австралії?
— Так, разом із дядьком Генрі, — відповіла Дороті. — Ми прибули в Сан-Франциско тиждень тому, тільки дядько Генрі одразу попрямував на Гагсонську ферму, а я на кілька днів затрималася у знайомих.
— А як довго пробудеш у нас? — запитав Зеб.
— Тільки один день. Завтра ми з дядьком Генрі вирушаємо назад до Канзасу. Адже так довго не були вдома, тож дуже скучили за домівкою.
Хлопчик ляснув батіжком свого великого кістлявого коня й задумався. Він хотів ще щось сказати своїй супутниці, але навіть не встиг відкрити рота, бо коляска раптом почала швидко розгойдуватися з боку в бік, а земля перед нею вмить здибилася. Наступної секунди пролунав оглушливий гуркіт, і Дороті побачила, як поруч із дорогою розверзлася земля, а потім глибока тріщина зімкнулася знову.
— О Боже! — закричала вона, вчепившись у залізні поручні. — Що це таке?