— Так, — відповіла Дороті, долаючи ще через одну огорожу. — Я проведу тебе до головної дороги.
— Спасибі, мила дівчинко. Ти хоч і юна, але дуже добра.
— Не кожен знає дорогу до Олійних полів, — завважила Дороті, підстрибом рушивши по стежці. — Але я часто бувала там з дядьком Генрі й зумію знайти її навіть із зав’язаними очима.
— Будь ласка, не зав’язуй очі, — з серйозним виглядом попрохав незнайомець. — Ти можеш помилитися.
— Це неможливо, — засміялася дівчинка. — Ось головна дорога. А нам потрібен другий поворот наліво. Ні, третій. Хоч, ні, мабуть, четвертий… Ану дивімося... Перша стежка — біля пенька, друга — біля нірки ховрашка, а потім...
— Що ж потім? — запитав халамидник, опускаючи руку в кишеню. Тото одразу вкусив його за палець. Незнайомець сказав «Ой!» і миттю витягнув руку з кишені.
Дороті нічого не помітила. Вона стурбовано дивилася на дорогу, затуляючи долонькою очі від сонячних променів.