Дороті не забарилася. Вона з’явилася на порозі з капелюшком в руках і покликала:
— Ходімо, Косматий чоловічку, якщо хочеш, щоб я показала тобі дорогу до Олійних полів.
Дівчинка перелізла через огорожу. Незнайомець зробив так само. Він рухався повільно, заглиблений у свої думки, раз по раз спотикаючись на невеликих купинах, ніби не помічаючи їх.
— До чого ж ти розсіяний! — вигукнула Дороті. — В тебе втомилися ноги?
— Ні, маленька панно, справа не в ногах, всьому виною рослинність на моєму обличчі: це волосся так заважає в теплу погоду. Хоч би пішов сніг. А ти зраділа б снігопаду?
— Звичайно, ні, — відповіла Дороті, суворо глянувши на обшарпанця. — Якщо в серпні піде сніг, він погубить і кукурудзу, й овес, і пшеницю, дядько Генрі не збере врожай, збідніє й тоді...
— Ні! — вигукнув халамидник. — Гадаю, снігу не буде. Це наша стежина?