— До побачення, Косматий чоловічку, — крикнула Дороті й побігла за Тото, але той незабаром зупинився й подивився на господиню, ніби щось запитуючи.
— О, не сподівайся, що я тобі що-небудь скажу, я не знаю, куди нам іти. Ти повинен сам знайти дорогу додому.
Але Тото нічим не міг допомогти. Він виляв хвостом, сопів, тряс вухами і знову повертався до того місця, де вони залишили обшарпанця. Потім він кидався до іншої стежки, знову повертався і мчав до наступної. Проте щоразу дорога здавалася йому незнайомою, і він розумів, що вона не приведе до рідної ферми. Нарешті, коли Дороті вже втомилася бігати слідом за Тото, захеканий песик сів поруч із волохатим незнайомцем й затих, полишивши всі спроби знайти дорогу додому.
Дороті теж присіла й глибоко задумалася. Вона іноді стикалася з незвичайними подіями, але сьогоднішня пригода здавалася їй найдивнішою з усіх. Загубитися поруч з будинком та ще в такому романтичному куточку Канзасу! Дороті була в розпачі.
— Твої рідні хвилюватимуться? — запитав косматий супутник, дивлячись на дівчинку своїми лукавими очима.
— Швидше за все, — зітхнувши, відповіла Дороті. — Дядько Генрі каже, що зі мною завжди щось трапляється, але врешті-решт я повертаюся додому ціла й неушкоджена. Може, він не хвилюватиметься, вирішить, що я скоро повернуся.
— Упевнений, що ти повернешся, — усміхнувся хала␟мидник. — Ти знаєш, хороші дівчатка ніколи не потрапляють у біду. Я теж хороша людина, тож, сподіваюся, й мені не загрожують неприємності.