Тепер на нього сіла Дороті. Однією рукою вона притиснула до себе Тото, другою міцно вчепилася Левові в гриву. На мить вони наче зависли в повітрі, — і ось уже стоять на твердій землі по той бік прірви. Останнім Лев переніс на собі Бляшаного Лісоруба, а потім вони всі трошки посиділи, щоб звір перепочив, бо, настрибавшись, він захекався й дихав важко, мов собака, який надто довго ганявся за зайцем.
По той бік провалля ліс був дуже густий, темний і непривітний.
Лев віддихався, і вони рушили далі жовтим цегляним шляхом. Кожного з мандрівників непокоїла думка, чи буде колись цьому лісові кінець і чи побачать вони знову ясне сонечко. І вже зовсім невесело зробилося їм тоді, коли з глибини лісу почали долинати якісь дивні звуки й Лев пошепки повідомив, що це, мабуть, перегукуються жителі цієї місцевості — калідаги.
— А хто такі калідаги? — спитала дівчинка.