— Якщо ми будемо весь час іти, — бадьоро сказала Дороті, — то обов’язково кудись прийдемо.
Та минув другий день, потім третій, четвертий, а порослому яскравими квітами полю не було кінця-краю. Нарешті Страшило занепокоївся.
— Ми йдемо кудись не туди, — сказав він, — і якщо так триватиме далі, ми ніколи не дістанемось до Смарагдового Міста, і я залишуся без мозку.
— А я без серця, — додав Бляшаний Лісоруб. — Мені вже теж не віриться, що ми попадемо до Оза.