— Це сигнал. До тронної зали підете самі. Вона прочинила невисокі двері, Дороті сміливо зайшла і опинилась у чудесній кімнаті — високій, круглій, із склепінчастою стелею, що так само, як стіни й підлога, була щедро оздоблена смарагдами. Під стелею, наче сонце, яскріла велика люстра, і коштовне каміння ряхтіло й мінилося в її промінні. Та найбільше дівчинку вразив великий пишний трон. Витесаний із зеленого мармуру і так само, як і все довкола, оздоблений смарагдами, він стояв посеред зали, а на ньому покоїлась величезна, набагато більша, ніж у найбільшого велетня, Голова — просто Голова, без тулуба, без рук і без ніг. Вона була лиса, з гачкуватим носом і великим хижим ротом. Не дивно, що Дороті мороз поза спиною пробіг! Очі повільно розплющились, і Голова втупилася в дівчинку пильним, гострим поглядом. Потім розтулилися вуста, і Дороті почула:
— Я Оз, великий і грізний. Хто ти і що привело тебе до мене?
Як на таку величезну Голову, голос міг би бути й могутніший. Думка про це додала дівчинці сміливості, й вона відповіла:
— Я Дороті, маленька й боязка. Я прийшла до вас просити допомоги.