Гаррі зрозумів: Дадлі пригадував липкий холод, що заповнив йому легені, коли з нього висмоктували всю радість і надію.
— Жахіття, — прохрипів Дадлі. — Холод. Лютий холод.
— Ясно, — дядько Вернон намагався говорити якомога спокійніше, а тітка Петунія стурбовано поклала на синове чоло долоню, щоб перевірити температуру. — І що було далі, Дадасику?
— Я відчув... відчув... відчув... ніби... ніби...
— Ніби вже ніколи не будеш щасливий, — похмуро підказав Гаррі.
— Так, — прошепотів Дадлі, здригаючись.
— Он як! — сказав дядько Вернон уже голосно й випростався. — Ти наклав на мого сина якесь ідіотське закляття, щоб йому вчувалися голоси, і він повірив, що йому... що йому судилося страждати?
— Скільки мені повторювати! — роздратовано вигукнув Гаррі. — Це не я! Це дементори!