Гаррі, хоч і знав уже послання напам’ять, нишком зиркав на нього щокілька
хвилин, починаючи з сьомої вечора, коли вперше зайняв позицію біля вікна своєї
кімнати, звідки Прівіт-драйв непогано проглядалася в обидва боки. Він знав, що
не було сенсу постійно перечитувати Дамблдорові слова. Гаррі відіслав відповідь
«так», як його й просили, з тією ж совою, що доставила листа, і тепер йому
залишалося тільки чекати: Дамблдор або прибуде, або ні.
Але речей Гаррі не складав. Не вірив, що його визволять від Дурслів усього
лишень через два тижні перебування в їхньому товаристві. Не міг позбутися
відчуття, що щось могло піти не так — наприклад, його відповідь на Дамблдорів
лист заблукала; Дамблдорові щось перешкодило його одержати; лист міг бути зовсім
не Дамблдоровим, а чиєюсь витівкою, жартом чи підступом. Гаррі просто не
витримав би, якби вже спакував речі, а тоді мусив би їх розпаковувати. Єдиним