У добрі старі часи ця фраза здалася б прем’єр-міністрові якоюсь тарабарщиною,
але тепер він був мудріший.
— Я думав, що дементори охороняють в’язнів Азкабану, — обережно уточнив він.
— Так було, — втомлено пояснив Фадж. — Колись. Тепер вони залишили в’язницю і
приєдналися до Того-Кого-Не-Можна-Називати. Мушу зізнатися, що це був удар у
спину.
— Ви начебто казали, — перепитав прем’єр-міністр, відчуваючи, як його охоплює
жах, — що ці істоти висмоктують зі своїх жертв надію й радість?
— Саме так. І вони розмножуються. Ось чому стоїть такий туман.
Прем’єр-міністр відчув слабкість у колінах і впав у найближче крісло. Від думки
про невидимих істот, що тиняються по містах і селах, сіючи серед виборців відчай
і безнадію, він трохи не зомлів.