Прем’єр-міністр був обурений, що йому запропонували сісти у власному кабінеті,
не кажучи вже про пораду випити власного віскі, проте він сів. Фадж вийняв
чарівну паличку, вичаклував прямо з повітря дві чималі склянки а бурштиновим
напоєм, вручив одну прем’єр-міністрові й підсунув собі крісло.
Фадж говорив майже годину. У певну мить він не захотів називати вголос одне
ім’я, тож нашкрябав його на аркуші І пергаменту, який тицьнув прем’єр-міністрові
у вільну від віскі руку. Коли нарешті Фадж устав, щоб іти, прем’єр-міністр
підвівся теж.
— То ви гадаєте, що… — він скоса зиркнув на аркуш у лівій руці, — лорд Вол…
— Той-Кого-Не-Можна-Називати! — сердито поправив Фадж.
— Вибачте… то ви гадаєте, що Той-Кого-Не-Можна-Називати й досі живий?
— Так каже Дамблдор, — відповів Фадж. зав’язуючи смугасту мантію, — але ми його