Гуррікапові залишалося одне: надовго приспати Арахну. Він покопався в книзі заклинань і виявив, що найдовший термін зачарованого сну, який можна наслати на злу чарівницю, — п'ять тисяч років.
— Ну що ж, термін підходящий, — в задумі пробурмотів Гуррікап. — Можливо, за цей час вона відвикне чинити зло… Але тут написано, що для успіху чародійства я маю зібрати всю силу волі, а найголовніше — мені треба бути поряд з Арахною, коли я вимовлятиму заклинання, інакше воно не подіє. А це найважче…
Від усіх розвідників — звірів і птахів — Гуррікаи знав, що Арахну заскочити зненацька неможливо. Навколо неї сновигали гноми, вони попереджали свою володарку про найменшу небезпеку. І, крім того, чаклунка вміла набувати подобу, яку тільки захоче. Вона могла перевернутися лисицею чіт пугачем, квітучою яблунею чи сухим пнем. Щоб її зловити, потрібна була неабияка хитрість.
Гуррікап ґрунтовно підготувався до виконання свого задуму. Він вивчив довге й страшне заклинання напам'ять, щоб у потрібний момент не відволікатися і не зиркати по рядках магічної книги. Після цього він покликав на допомогу всіх лісових звірів і птахів. Звірі і птахи охоче відгукнулися на заклик чарівника. Арахна так усім допекла, що вони раді були спекатися злої феї.
У призначений день і годину долину, де було сховище Арахни, оточили незліченні стада всілякої звірини. Прийшли бізони й тури, леви й тигри, гієни, шакали, вовки, борсуки та зайці, миші та пацюки, по гіллях дерев стрибали опосуми, куниці й білки. В небі клекотали зграї орлів, кондорів, яструбів, сокотали сороки, каркали ворони, краяли повітря швидкими крилами ластівки…
Страшенний ґвалт і гамір переповнили довкілля. І все це незліченне воїнство грізно насувалось на сховище Арахни, оточуючи його зусібіч. Вів це воїнство велетень з розкуйовдженими сивими кучерями, з палаючими гнівом очима. Трубним голосом, що перекрив шум його різномовної армії, Гуррікап сповістив: