«До сокири! Швидше до сокири!» — подумав він.
Скинувши з себе нападників, Дроворуб метнув ся туди, де лежала сокира. Проте сокира вже зникла під масивною тушею ведмедя, а її нелегко було зсунути з місця.
Маррани повисли в Дроворуба на спині, міцно вчепилися за руки, за ноги. У розвідники Урфін вибрав найдужчих і найспритніших із свого воїнства. Боротьба тривала недовго. Скоро Залізний Дроворуб лежав на землі, обплутаний мотузками. Сльози безсилої люті готові були покотитись по щоках, та, на щастя, Дроворуб згадав: «Я заіржавію! І ніхто не змастить мене мастилом…»
Зусиллям волі Дроворуб стримався і підвів очі: перед ним з кривою усмішкою стояв Урфін Джюс.
— Ви!.. Це ви!.. — не йняв віри своїм очам повержений богатир. — Але ж Страшило казав мені, що ви спокійно живете в своєму домі, в Блакитній країні.
— А як він про це дізнався? — підозріливо спитав Урфін.