— Біс його знає. Але, видно, кепський був храм. Пам'ятаю, на вівтарі лежали черепи й маслаки, горів зелений вогонь. Смерділо, аж страх! Але ближче до справи. Хлопці притисли жричку, стягли з неї одежинку, а відтак сказали, що мені пора вже стати чоловіком. Ну, я й став, дурний шмаркач. У процесі становлення жричка плюнула мені в морду й щось викрикнула.
— Ну?
— Що я — чудовисько в людській шкірі, що буду чудовиськом із чудовиськ, щось про любов, про кров, не пам'ятаю. Кинжальчик маленький такий був у неї, здається, захований у зачісці. Вона покінчила із собою, і отут… Чкурнули ми звідти, Геральте, так що заледве коней не загнали. Ні. Кепський був храм…
— Продовжуй.
— Далі було так, як сказала жричка. Доби через дві прокидаюся ранком, а слуги, як мене побачили, у вереск і драла! Я до дзеркала… Розумієш, Геральте, запанікував я, скоївся зі мною якийсь припадок, пам'ятаю, як крізь туман. Коротше кажучи, трупи. Декілька. Хапав усе, що тільки під руку попадало, і раптом став страшно сильним. А будинок допомагав як міг: ляскали двері, літали по повітрю предмети, метався вогонь. Хто устиг, утік: тітонька, кузина, хлопці із дружини, та що там — навіть собаки п'ятами накивали, виючи й підтискаючи хвости. Утекла моя кішечка Ненажерочка. Зі страху удар хватив навіть тітоньчиного папугу. І от залишився я один, ревучи, виючи, психуючи, розносячи дощенту все що траплялось, а найперше дзеркала.
Нівеллен замовчав, зітхнув, шаснув носом і продовжував: