— Тут нема де,— буркнув корчмар, позираючи на його брудні чоботи.— В «Старому Наракорті» спитайте.
— Я б хотів тут.
— Нема місця.— Корчмар нарешті розпізнав акцент зайди — то був ривієць.
— Я заплачу,— сказав гість тихо, мовби вагаючись. І тоді, власне, й сталась ота дурна пригода. Віспуватий ломовик, що не спускав із прибульця погляду, підвівся й ступив до шинквасу. Двоє його приятелів стали кроків за два позаду.
— Тобі ж кажуть: немає місць, дурню, гультіпако ривійський!— прохрипів ломовик, наближаючись до незнайомця.— Нам тут, у Визимі, такі, як ти, ні до чого. Це порядне місто! Незнайомець узяв свого кухля й відступив трохи назад. Кинув погляд на корчмаря, але той одвертав очі: не мав жодного наміру заступатися. Зрештою, хто тих ривійців любить?
— Усі ривійці — бандюги!— не вгавав ломовик, дихаючи пивом, часником і люттю.— Чуєш, поганцю, що я кажу?!