Вона підняла голову, наче прокинувшись від сну, кілька разів здивовано моргнула. Мить, коротку мить здавалася переляканою.
— Ти виграв,— раптом різко кинула вона.— Виграв, відьмаче. Завтра рано вранці я поїду з Блавікену і ніколи не повернуся в це задрипане містечко. Ніколи. Налий, якщо там ще щось залишилося.
Звичайна глузлива, лукава посмішка знову заграла у неї на губах, коли вона відставила кубок.
— Геральте?
— Так?
— Цей бісів дах дуже крутий. Я б краще вийшла від тебе на світанку. В темряві можна впасти і покалічитися. Я княжна, у мене ніжне тіло, я відчуваю горошину крізь матрац. Якщо, звичайно, він як слід не набитий сіном. Ну, як ти думаєш?