— Геральте,— тихо сказав війт.— Ти-то поїдеш, а мені тут доведеться…
— Ходімо, Кальдемейне. Носикамене, вийми палець із носа й роби що велять.
— Зараз,— проговорила стукалка зовсім іншим голосом.— Геральте, це справді ти?
Відьмак тихо вилаявся.
— Ну, зануда! Так, справді я. Ну й що з того, що це справді я?
— Підійди ближче до дверей,— вимовила стукалка, випускаючи хмарину пари.— Один. Я тебе впущу.