— За шість років,— вигукнув Геральт,— ніхто нічого не зміг зробити?!
— Як бачиш,— кивнув Велерад.— Очевидно, нічого й неможливо зробити, мусимо змиритися. І Фолтест мусить, хоч поки що він і вивішує на роздоріжжях свої королівські грамоти. Охочих, здається, поменшало. Недавно, щоправда, з'явився був один, але три тисячі конче хотів отримати наперед. То його запхали в мішок і кинули в озеро.
— Шахраїв не бракує.
— Авжеж. По-моєму, їх навіть забагато,— погодився бургомістр, не спускаючи з гостя погляду.— Отож, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо, звісно, підеш.
— Піду.
— Що ж, діло твоє. Пам'ятай, однак, моє застереження. Що ж до винагороди, то останнім часом справді подейкують про ще одну — пригадуєш, я казав тобі? Королівну за дружину. Не знаю, чия це вигадка, але якщо упириця справді така з виду, як кажуть, то жарт цей доволі похмурий. Хоча й не забракло дурнів, які стрімголов кинулись до палацу, аби лишень породичатися з самим королем. Скажімо, двоє шевців. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?