— Геральте! Як це? Як це… Геральте!
— Встань, Нівеллене. Встань і йди. У мене у в’юках ліки, вони потрібні нам обом.
— Я вже… не… Не маю? Геральте? Як це?
Відьмак допоміг йому підвестися, намагаючись не дивитися на маленькі, білі, немов прозорі руки, стиснуті на жердині, що стирчала між маленькими грудками, обліпленими мокрою червоною тканиною. Нівеллен застогнав знову.
— Вереєна…
— Не дивися. Ходімо.