Брукса повільно, якось навіть ніжно, пересунула маленькі долоні уздовж жердини, витягнула руки на всю довжину, сильно вхопилася за жердину й нажала знову. Уже майже метр закривавленого дерева стирчав у неї зі спини. Очі були широко розкриті, голова відкинута назад. Подихи стали частішими, ритмічнішими, переходячи в стогін.
Геральт устав, але, зачарований тим, що бачив, як і раніше не міг ні на що зважитися. І тут почув слова, що гули усередині черепа, немов під склепінням холодного й мокрого підвалу.
«Мій. Або нічий. Люблю тебе. Люблю.»
Знову страшний, переривчастий подих, що захлинався кров'ю. Брукса рвонулася, пересунулася уздовж жердини, простягнула руки. Нівеллен відчайдушно заричав, не відпускаючи жердини, намагаючись відсунути бруксу якнайдалі. Марно. Вона ще більше перемістилася вперед, схопила його за голову. Він пронизливо завив, замотав кошлатою головою. Брукса підтяглася ще ближче, схилила голову до горла Нівеллена. Ікла блиснули сліпучою білизною.
Геральт стрибнув. Стрибнув, як вивільнена пружина. Кожний рух, кожний крок, які належало тепер зробити, були його натурою, були завчені, невідворотні, автоматичні й смертельно вірні. Три швидкі кроки. Третій, як сотні подібних кроків до того, скінчився на лівій нозі могутнім, рішучим рухом. Поворот тулуба, різкий, з розмаху удар. Він побачив її очі. Ніщо вже не могло змінитися. Почув її голос. Марно. Він крикнув, щоб заглушити слово, яке вона повторювала. Марно. Він рубонув.
Рубонув упевнено, як сотні разів до того, серединою леза, і відразу, не зменшуючи ритму, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, що наприкінці півоберту вже звільнився, рушив слідом за ним, блискаючи, захоплюючи за собою шлейф червоних крапель. Волосся кольору воронового крила захвилювалося, розвіваючись, пливло в повітрі, пливло, пливло, пливло …