— Так.
— Він був у мене три дні тому. З дочкою, втім, не із кращих. Я велів будинку замкнути всі двері й ставні, не подавав ознак життя. Вони покрутилися по двору й поїхали. Дівчина зірвала троянду з тітоньчиного куща й приколола до плаття. Шукай їх в іншому місці. Але будь обережний, це недобрі місця… Уночі в лісі небезпечно. Чутно й видно… недобре.
— Спасибі, Нівеллене. Я не забуду про тебе. Хтозна, може, знайду когось, хто…
— Може, знайдеш. А може, і ні. Це моя проблема, Геральте, моє життя й моя кара. Я навчився з цим жити, звик. Як стане гірше — я теж звикну. А якщо вже стане зовсім невміч, не шукай нікого, приїжджай сам і кінчай справу. По-відьмачому. Бувай, Геральте.
Нівеллен розвернувся й швидко пішов до особняка. Жодного разу не оглянувшись.