— Пам'ятаю ще, як ми з тобою до лісу ходили, — ухильно відповів Вітько. Бо хто з дітей не ходив до лісу?
— І як на човнах каталися, — додав він, бо гурт пробігав саме повз десяток човнів-плоскодонок, що наполовину висунулися з верболозу. — І сестра в тебе є. Оленка, якщо не помиляюсь. Чи не так?
— Правильно, — розплився у посмішці Лидько.— А тепер я, Мирку, знаєш хто? Дружинник у Іллі Муровця! От. Уже три тижні як дружинник. А на зиму ми з Олешком переберемося до Переяслава.
І на спітнілому Лидьковому обличчі засяяла щаслива посмішка. Одразу було видно, що Лидько ще не звик до свого дружинницького звання і дуже цим втішався.
— Слухай, Мирку, а яка вона, та Змійка? — зненацька запитав Лидько.
Вітько подумки перебрав в уяві кілька малюнків із зображеннями Змія.
— Бр-рр... — вихопилося у нього. — Жахнючий.
Лидько кивнув головою. Певно, згоджувався з Вітьковими словами.