За ворітьми дороги розходилися. Одна бігла луками все далі й далі, інша завертала до лісу. Вреднюща корова Манька обрала третю — рвонула під огорожею. Дівчатко з криком подалося за нею, Росанка кинулася їй на допомогу, а Вітько, недовго думаючи, звернув до лісу.
Спочатку він ішов повільно, начебто прогулювався. І постійно відчував на собі пильний погляд кульгавого діда. Лише тоді, коли воронівські ворота сховалися за високими шипшиновими кущами, Вітько перейшов на галоп.
Невдала втеча
Спочатку біглося легко. По рівнині, затим під гору.
Стрибок через рівчак, ще один стрибок... А тепер стало трохи важче — дорога круто подалася нагору.
Вітько згадав, що до Змієвої нори дістатися не так вже й складно. Кілометрів зо три поміж болотами та лісом, затим звернути в перешийок між плавнями. А там і до Сули рукою подати...
Вітько біг і радо посміхався — незабаром він побачить свою, воронівську домівку. І Колька Горобчика побачить, і Ванька Федоренка, якому, мабуть, вже підлікували зуба. А може, й Костянтин Петрович з Ганнусею приїхали. Ото буде про що їм розповісти! Бо ніхто з них не бачив живого Іллю Муровця. І Олешка Поповича теж ніхто не бачив. Ото будуть заздрити!
Бо хіба ж вони знають, звідкіля Ілля Муровець родом? А він, Вітько Бубненко, знає. З Моровійська дядько Ілько родом. Отам, де півень співає одразу на три землі: на Переяславську, Київську і Чернігівську. Згодом батько Іллі Муровця перебрався до Римова, де зводив новий мур довкола Городища. Ілля Муровець йому допомагав, аж доки його забрав до себе на службу переяславський князь Володимир Мономах. У Іллі Муровця троє дітей: Ждана, Любава і Микулко. Микулці, як і Вітькові, виповнилося дванадцять. Позаминулого літа Володимир Мономах послав Іллю Муровця оберігати присульські землі від половецьких набігів. І за той час він тільки те й робив, що бився з ними. І постійно перемагав.