Зміїв вивідник
Коли Вітько прийшов до тями, виявилося, що він, мов теля, припнутий до крислатого берестка. За кілька метрів від нього виднілася заглибина, з котрої він щойно так необачно виліз. Неподалік стривожено переступав ногами сірий кінь, на котрому нещодавно бився юнак у вбранні давньоруського воїна. Кінь теж не зводив погляду із заглибини.
Але куди подівся сам господар цього коня? Що з ним трапилось? І, зрештою, що трапилося з самим Вітьком?
Хлопець із зусиллям повернув голову в один бік, у другий. Ніде нікого. Хіба що з десяток низькорослих, волохатих коненят знічено никали в перешийку між болотами та над берегом Сули.
Боліло плече, саднило в ліктях. Вітько спробував звільнитися. Однак марно — той, хто його зв'язав, очевидно, непогано розумівся на цій справі.
Зненацька сірий кінь стріпнув головою і радісно заіржав. Тієї ж миті із заглибини задом наперед вихопився юнак у давньоруському одязі. Щоправда, тепер його одяг був геть замазюканий глиною. Ледь вибравшись, юнак заходився гарячково скочувати до заглибини гранітні брили.
— Що ти... ви робите? — гукнув Вітько. — Там же моя печера!
Проте юнак так люто зиркнув у його бік, що Вітькові заціпило.