Вітько вибрався із заглибини, озирнувся і завмер з роззявленим ротом.
Виявляється, його якимось дивом занесло за кілька кілометрів від Воронівки — туди, де має бути брід через Сулу. Авжеж, он від річки до воронівського лісу веде перешийок. А он, ген на обрії, бовваніють кручі воронівського Городища.
Проте Вітько дивився у той бік лише якусь хвилину. А тоді його увагу привернуло інше: праворуч, за високим чагарником, творилося щось незрозуміле.
Вітько продерся крізь кущі і остовпів — за якусь сотню кроків від нього точилася люта битва.
Половець
Один боронився від цілого гурту.
Високий широкоплечий юнак у вбранні давньоруського воїна дзиґою крутився на сірому коні межи низькорослих, але кремезних нападників. Його довгий широкий меч зі свистом розтинав повітря, і вже троє чи четверо покотом лежали поміж лугових купин. Неподалік гасали перелякані коненята — низькі, волохаті...
Та все ж нападників було набагато більше. Прикриваючись щитами, вони оточували високого юнака щільним півколом. Нападники притискували його до болота. Давньоруський воїн, як і раніше, наносив могутні удари, проте видно було, що вирватися з такого оточення йому буде важкувато.