Старшина прийшла до тями лише тоді, коли Муровець опинився всього за якихось два десятки кроків від неї. Той, хто віддавав наказ охороні, зненацька вереснув тонким голосом і рвонув за поводи з такою силою, що кінь звівся дибки. Затим розвернувся на місці — і за мить щез в прибережних верболозах. За ним так само блискавично розвернулася решта. А тоді...
Іллю Муровця надзвичайно дивувала здатність половців щезати зненацька. От і зараз їх було стільки, наче жаб у болоті, а тепер — жодного. Тільки сухо тріщали очерети впереміш з передсмертними зойками тих, хто не зміг ухилитися від блискавичного руського меча.
Нараз з-за верб вилетіла ватага лящівців на чолі з Хижим. Він був без шапки, на плечі густо запеклася кров — чи то його, чи половецька.
Хижий порівнявся з Муровцем і обпік його шаленим поглядом.
— Римівці, чом стоїте? — хрипко видихнув він. — Гайда за ними!
Муровець люто глянув услід втікачам. З якою радістю він гнав би їх аж до Дніпрових порогів, де стоїть стійбище головного половецького хана, чи до самого моря, в якому нічого, крім солоної води, немає.
Проте був наказ князя Володимира ні в якому разі у половецький степ збройно не вихоплюватися...
— Отямся, Михтодю, — не стільки йому, скільки собі відказав Муровець. — Невже забув, що в заручниках у них Мономахів син — княжич Святослав? І варто нам збройно вихопитися за Сулу — як з нього першого знімуть голову. Ти цього хочеш?